Лекция Мхи

 
Мохоподібні — відділ вищих наземних (рідше прісноводних), переважно багаторічних рослин. Усюди, крім морів, засолених грунтів, місць існування, які зазнають сильної ерозії, поширені 20000-25000 видів цих рослин. Низькорослі, від 1 мм до декількох сантимертів, рідше — близько 60 см й більше. Тіло разчленоване на стебло і листки. Однодомні або дводомні, деякі багатодомні. Внутрішня будова відносно проста. Асиміляційна (фотосинтезуюча, основна), провідна і механічна тканини, тільки починають формуватися  і ще не удосконалені. Мохоподібні перші наземні рослини які дійшли до нашого часу. Інші, псилотофіти і рініофіти, поступово зникли в наслідок еволюційних подій. 
 У циклі розвитку відбувається чередування нестатевого і статевого покоління.
Статеве покоління — гаметофіт, це частина рослини яка утворює статеві клітини — гамети. Гамети утворюються в гаметагніях - органи статевого розмноження. Чоловічі  гаметангії - антеридії, жіночі — архегонії.
Гаметофіт— гаметангіі — гамети.
Нестатеве покоління — спорофіт, це частина рослини яка утворює спори. Спори утворюються в органах - спорангіях.
Спорофіт — спорангії — спори.
Гаметофіт і спорофіт у мохоподібних це частини рослини. Гаметофіт має листостебельну структуру, а спорофіт це ніжка з коробочкою. Спорофіт утворюється на гаметофіті і з допомогою гаусторії вростае в тканини гаметофіта. Спорофіту для утворення спор потрібні органічні речовини, сам він не здатен до фотосинтезу. Спорофіт забирає органічні речовини у гаметофіта (паразитичний спосіб життя).
          Размножение и жизненный цикл мхов

 

 
 

 

 " Жизненный путь» мхов состоит из правильного чередования двух различных покалений, отличающихся по своему внешнему виду, строению и функциям. Одно из покалений — половое (учённые называют его гаметофит) — несёт на себе органы полового размножения, производящие половые клетки: яцеклетки и сперматозоиды (гаметы). Собственно,  привычный всем мох и есть половое покаление (листья и стебель).
Другое поколение  - бесполое (спорофит). В развивающихся на нём спорангиях образуются споры, служащие для бесполого размножения. Это покаление у большинства мхов представлено коробочкой, которая с помощью ножки — стебелька прикрепляется к зелёному гаметофиту.
Гаметофит всегда намного больше спорофита т.е гаметофит преобладает над спорофитом (доминирует). Эта особенность есть только  у мхов.
Для оплодотворения мхам необходима вода — хотя бы капелька росы или плёночка осевшей из воздуха влаги. Без воды сперматозоид не способон преодолеть отделяющее его от яйцеклетки пространство. Оплодотворение происходит на гаметофите. Яйцеклетка не покидает гаметофит, она неподвижна. Сразу после оплодотварения на гаметофите начинает образовываться спорофит (ножка с коробочкой). Таким образом у мхов гаметофит и спорофит это части одного растения. Споры образуются в результате мейоза (один из видов образования клеток). Созревшие споры высеиваются из коробочки и попав во влажную среду прорастают тоненькой зелёной ниточкой — протонемой. Из протонемы выростает новый гаметофит и цикл повторяется.
Мохоподібні — відособлена гілка в еволюції висших рослин, яка, можливо, походить від стародавніх зелених водоростей. Деякі вчені вважають предками мохоподібних риніофітів.

до відділу Ринієподібних належать виключно викопні рослини, які жили на Землі близько 450 млн років тому. Перші наземні рослини зростали на берегах водойм і мілководдях,що час від часу затоплювалися або підсихали. Уперше риніофіти були знайдені в Канаді ще в 1859 р. Але тоді ця знахідка залишилася поза увагою вчених. І знову їх відкрили восені 1912 р. біля села Райни ( звідки вони й отримали свою назву),що в Штландії. Сільсікий лікар У. Маккі, який для власного задоволення займався і геологією, зробив зріз у породі і раптом побачив прекрасно збережені рослинні залишки. На голому тонкому стеблі розміщувалися трохи витягнуті в довжину кульки з товстими стінками. Як зясувалося пізніше, це була найдйвніша на Землі рослина. Риніофіти мали дуже примітивну будову. Їхне тіло складалося з гілочки, кожна з яких розголожується на дві рівні частини. Такий спосіб галження називають дихотомічним. У них ще не було листків і справжніх коренів. До грнту риніофіти прикріплювалися ризоїдами. Проте внутрішня будова в них уже була набагато складніша, ніж у водоростей, що дозволило їм вижити на суші. Так, у покривній тканині риніофітів зявляються продихи, через які відбувається газообмін і випаровування води. пересування речовин здійснюється спеціальними клітинами, які утворюють спеціалізовану провідну тканину. Проте механічні тканин, які могли б забезпечити опору наземним органам, риніофіти не мали. Тому, ймовірно, вони й були невеликими рослинами, які не перевищували 50 см заввишки при діаметрі стебла 0,5 см. Нині відомо декілька десятків видів риніофітів. 

Викопні мохоподібні третинного періоду виявляють значну близькість з мохоподібними сучасної флори. Мохи четвертинного періоду практично не відрізняються від сучасних; істотно змінилось їх поширення.
 
 
 Пристосування мохоподібних до виживання на суходолі.
 -вбирають атмосферну вологу всією поверхнею тіла;
- здійснюють фотосинтез за будь-яких умов (навіть у темряві печер і під снігом);
- висихають до повітряно-сухохо стану, залишаючись живими;
- широко розмножуються вегетативним способом.
Різноманітність мохоподібних. 
 
 
 
 
 
 

 
Клас Антоцеротові
Нараховують близько 20 видів. Ці рослини завбільшки близько 3 см мають талом примитовнії будови, однодомні. Всі клітини паренхімі, мають 1-2 хлоропласти й піреноїди, що споріднює їх з водоростями. Талом у середині складається із 6-10 шарів клітин, по бокам з одного шару. Від нижнього боку відходять ризоїди, за допомогою яких рослина прикріплюється до ґрунту. Поміж шарами талому є точки росту й слизові порожнини, у які проникають ціанобактерії. Слиз, що заповнює порожнини, виділяється назовні та захищає точки росту від висихання.
 
 

 
Клас Печіночники
Нараховують близько 10000 видів і включають два підкласи: Маршанцієві та Юнгерманієві. Характерною рисою печінкових мохів є низький рівень структурної організації: більшість видів має форму слані без провідних пучків, листки зачаткові, без жилок, різоїди одноклітинні, у спорангіях, окрім спор, є ще й «пружинки"(флатери), спорогонії відкриваються тріщинами.
Печіночниця мінлива, або маршанція, що трапляється часто на сирих і болотистих місцях, вогких скелях і зрубах старих колодязів, є представником цієї групи. Характерні риси: наявність спеціальних підставок на верхній поверхні талома, на яких розвиваються статеві органи — антеридії та архегонії, наявність у тканині талома добре виражених повітряних камер. Слань дводомна, завдовжки 2-10 см і 1-2 см завширшки з темно-зеленим (зверху), дихотомічно розгалуженим пластинчатим таломом. Розмножується маршанція вегетативним і статевим способами. Вегетативне розмноження відбувається за допомогою виводкових бруньок, які розвиваються у спеціальних виводкових кошиках, що являють собою невеличкі келихоподібні вирости.
Утворюється виводкових бруньок дуже багато. Під час дощу їх змиває вода: потрапивши у вогку землю, вони проростають у нову слань маршанції.
 
Антоцеротові і Печіночники за ряд примітивних рис у будові відносять до нижчих груп мохів.
 Листостеблові, або Справжні мохи.
До них належать Сфагнові і Зелені мохи. Вони характеризуються розчленуванням на листки і стебла, наявністю спор, появою перистома, нитчастою потонемою, домінуванням гаметофіта.
 
Сфагнові (білі) мохи. В Україні вони поширені на Поліссі та в Карпатах, де ростуть у хвойних лісах, на торфових (верхових) болотах. По долинах річок, особливо по болотах борових трас, сфагнові мохи заходять далеко на південь України у степову зону. 
Характерні морфологічні і анатомічні ознаки: Із нітчастой протонеми розвивається таломна одношарова протонема з багатоклітинними ризоїдами. На таломній протонемі виникають бруньки, з яких розвиваються справжні гаметофіти — листостеблові пагони з гаметангіями. Стебла галузисті, невисокі, ризоїди відмирають. Стебла ростуть весь час верхівкою, а знизу відмирають, накопичуючи торф. У зв'язку з цим сфагнові мохи називають торфовими.

 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
Є ще одна назва — білі мохи: хлорофіл у них швидко руйнується і рослини стають білуватими. Однак ця назва не завжди виправдана, бо серед сфагнових мохів є рослини зеленого, червоного, фіолетового, бурого кольорів.
 
 
Внутрішня будова стебла сфагна відносно проста. У центрі його розміщена основна тканина або серцевина, що складається з доволі великих тонкостінних паренхімних клітин. ЇЇ оточує кілька шарів вузеньких видовжених прозенхімних клітин з потовщеними стінками, здебільшого забарвленими в бурий або червоний колір. Це — скледерма. Зовні розташована багатошарова водоносна тканина — гіалодерма. Вона складається з доволі великих прозорих і порожніх (тобто мертвих) клітин без протопластів. У стінках цих клітин є отвори (пори), а в деяких видів стінки ще мають характерні спіральні та кільчасті потовщення. Клітини гіалодерми заповнені водою та розчиненими в ній мінеральними речовинами. Вони фактично виконують функцію провідної тканини. Вода легко всмоктується водоносними клітинами, що обумовлює високу вологоємність сфагнуму і сприяє швидкому розвитку верхових болот в місцях, де зявляються ці мохи. Вбираюча властивість сфагнм,повязана з особливою будовою його листя, майже в 4 рази вища за гігроскопічність вати: сухий мох вбирає на 1 частину моху близько 20 частин води. при віпаровуванні води мертві клітини заповнюються повітрям, тому сухі рослини набувають білуватого відтінку.
Велику роль відіграють сфагнові мохи у формуванні та житті боліт. Процес торфоутворення відбувається завдяки застійному перезволоженню, відсутності кисню і створенню мохами кислого середовища. Ці умови виявляються несприятливими для процесів гниття,що перешкоджає розкладанню сфагнуму. Сфагнум виділяє сфагнові кислоти ( речовина сфагнол) які перешкоджають розвитку і розмноженню мікроорганізмів.
Зелені мохи. Підклас Брієві мохи.
У флорі Україні представлені 8 видів з роду Політрих. Найбільш характерний вид - політрих звичайний, або зозулин льон, або рунянка звичайна.
  Він росте густими дернинами на вогких і сирих місцях у лісах, особливо хвойних, на луках і купинах боліт; поширений майже по всій Україні, особливо в гірських районах.
Стебло пряме (20-40 см), густо вкрите цупкими лінійно-ланцетними листками з дуже загостреною верхівкою, розміщеними у два-три ряди. Листок багатошаровий. У центрі його проходить  одна жилка, яка складається із ксилеми, флоєми й механічної тканини.  Стебло має доволі складну анатомічну будову, зверху вкрите епідермісом. Від нижньої підземної частини відходять багатоклітинні ризоїди. Гаметофіт - це дводомна рослина. Під час запліднення, для приваблення спермотазоїдів, архегонії ( жіночі статеві органи) виділяють цукристі речовини. Із зиготи розвивається спорогоній, який складається з ніжки та коробочки. Нижня частина ніжки утворює гаусторії, які заглиблюються у тканини гаметофіта, звідки й отримують воду й органічні речовини для дозрівання спор. Коробочка має кришечку, яка при дозріванні спор скидається і спори висіюються. За сприятливих умов спора проростає і з неї розвивається нитчаста галузиста протонема з бруньками. Із бруньок протонеми виникають стеблові пагони рослини ( гаметофіти).
У соснових лісах та по всій території України росте також політрих ялівцевий, на пісках - політрих волосистий, на торфових болотах - політрих приальпійський, у вологих листяних і мішаних лісах - політрих хвилястий.
Екологія мохів.
Мохи найбільш поширені в лісовій та тундровій зонах, але трапляються і в степу, в пустелях, у воді. Мохів не їдять жодні травоїдні тварини, а розвиток їх на ґрунтовому покритті лук перешкоджає насінному відтворенню трав, спричиняє зрідження травостою та зниження врожайності лук. Нагромаджування мохами води призводить до випадання з кормових ланцюгів цінних пасовищних трав і заболочуванню лук. У лісі, де зелені мохи часто утворюють суцільні килими під покривом ялини та сосни, вони перешкоджають проростанню насіння дерев. Проростки не можуть пробитися крізь щільний моховий покрив і гинуть. Природного поновлення лісу не відбувається, доводиться спеціально здирати мохову підстилку. Проте,безумовно, найпомітнішу роль відіграють мохи в заболочуванні території. Килим зелених мохів затримує випаровування, призводить до перезволоження,за якого зелені мохи не можуть існувати й поступаються місцем білим сфагновим мохам.
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
скачать софт